Початкова форма дієприкметника (стомлений)

доки готувалася вечеря, я тим часом вийняв із задвірка серпа. він був перев’язаний клаптем лляного полотна. це для того, щоб не поіржавів на зиму. потім дістав з-під стріхи цурку — невеличку дерев’яну паличку, гостро застругану з одного боку. нею бабуся будуть скручувати перевесла на снопах. сьогодні вони накрутили їх чимало, вистачить усе збіжжя пов’язати в копи.

— куди покласти серпа й цурку? — питаюся.— у кошик, внучку. там уже лежать хлібець і рушничок! на покуті поважно стоїть виплетена з ліщинових дубців святкова корзинка. її для цього й тримаємо.

поруч з корзинкою лежать кетяг торішньої калини і червона стрічка.

— а це для чого? — запитую бабусю.— для спасової бороди. ти ж літом бачив, як це мені пригадалися торішні зажинки. тоді бабуся також починали жнива зі спасової бороди. на початку лану залишили кілька незжатих стебел. потім їх обв’язали червоною стрічкою і прикрасили кетягом калини та живими квітами. борода стояла до кінця жнив. у останній день обжинків її зрізали і внесли до хати. пучечок колосся простояв на покуті аж до цьогорічних зажинків. як тільки виберемо картоплю, тато розімнуть колосся в долонях і зроблять перший засів озимини.

за вечерею я запитав у бабусі:

— для чого роблять спасову бороду і чому вона так називається? — спасова борода від свята спаса,— пояснили вони.— це таке народне святце, яке припадає на 19 серпня. з його приходом уже закінчується літо. тому кажуть: "прийшов спас — держи кожуха про запас". а бороду роблять для того, щоб віддати шану вирощеному зерну. більшої святості, аніж хліб, нема. пам’ятаєш, як дідусь тобі казав, коли ти не хотів брати полудник у школу: "не ми хліб носим, а він нас"?

наступного ранку, тільки-но спала роса, ми вийшли до загінки. у бабусі на голові біла хустинка, щоб не пекло сонце, а поперек перев’язаний перевеслом. стали вони на краю нивки, окинули поглядом вистиглий лан, що вабив зір золотим доріддям.

— може, більше і не доведеться мені зітхнули важко.— таке й скажете! — як вмію, заспокоюю,— ще жнив тих буде та й жнив! — літа мої, любий онуче, вважай, одкопитили вороними. нездужають руки, слабнуть — давайте, я збігаю до дідуся. він косою швидше викосить! — ну що ти! — замахали руками бабуся.— сама якось упораюся. негоже чужими руками жати. та й скільки того жнива — за день-другий упораємося.

бабуся підійшли до лану, мовили урочисто: — принеси нам, серпе, стільки кіпок, скільки в небі зірок!

я не встиг зогледітись, як долі лежали навхрест два пучки стебел. зажинок, отже, зроблено. потім бабуся залишили пучечок жита для спасової бороди. біля неї розіслали вишитий рушник, поклали на полотнину окраєць хліба й дрібок солі. це, сказали, для пташечок, щоб не клювали зерна.

робота в нас спорилася. я розстеляв перевесла, а бабуся клали на них вижаті стебла. час од часу ми сідали на перепочинок. розмова точилася довкола давніх жниварських обрядів.

зажинки починали в будь-який день, крім понеділка. він вважався важким для започаткування всякої важливої роботи. жінки зодягалися по-святковому і всім сімейством вирушали в поле.

якщо в когось із господарів був великий лан і він не встигав вчасно зібрати збіжжя, то скликав толоку. це дуже давня форма колективної взає. на неї запрошували переважно сусідів і родичів. учасникам таких гуртів не платили, а лише ситно харчували. подібними толоками будували колись хати, копали криниці, гатили греблі, вимощували дороги — тобто робили всі важкі роботи, що вимагали чимало робочих рук. за толок наш народ зумів вижити в тяжкі часи ворожих набігів, які пустошили землю й господарські будівлі.

учасників жниварської толоки називали в народі женчиками. першою починала зажинок найстарша жінка. їй дозволялося нажати початкового снопа. якщо в родині була дівчина на виданні, то з його зерен мали спекти весільний коровай. після цього жінка зверталася до присутніх:

ой, жніте, женчики, обжинайтеся,  і на чорную хмару озирайтеся.

господар відповідав:

швидше жніть до оборіжка —  там пирогів повна діжка!

найстарша жниця заводила зажинкову пісню, і її підтримували інші:

живо, женчики, живодожинайте ниву,будемо плести віночкиз золотої

впоратися зі жнивами треба було якнайшвидше. тому сеї пори рідко хто навіть піч топив. усі — від малого й до старого — були в полі.

нарешті дожато останню гінку, снопи пов’язано і складено в полукіпки. пора зрізувати бороду і плести обжинковий віночок. його врочисто накладали найгарнішій молодиці, котра при тому приказувала:

от діждали літата нажали жита,поставили в копкиі вдарили в гопки!

женчики з піснями йшли через усе село до господаря (згодом — до голови колгоспу), приспівуючи біля двору:

відчиняй, пане, ворота,бо йде твоя робота.несем тобі вінкиіз золотої нивки —житнії, пшеничнії,щоб були величнії!

назустріч виходив господар, низько вклонявся, приймав вінка і запрошував до хати. гурт заспівував:

а ми насієм жита, жита,та поставим копи, копи,та ударим гопи, гопи,земля аж гуде,де громада йде!