Почему странники не признали ермила счастливым? ?

  образ ермила гирина (по поэме «кому на руси жить хорошо»)          николай алексеевич некрасов, создавая в поэме “кому на руси жить хорошо” широкую картину жизни, населяет ее и различными типами характеров: это и мужики-странники, ищущие счастливого, поп и помещик, на их пути, а больше всего, конечно, крестьян, убогих и вполне благополучных, как ермила гирин. в бесплодных поисках ходят наши странники, пока не посоветовали им найти ермилу гирина:           “а вам бы, други милые.          спросить ермилу гирина”.          по мнению знающих его, ермил — счастливый человек. его ценят окружающие, уважает помещик, гирин занимается полезным делом — содержит мельницу, на которой работает, не обманывая крестьян. он пользуется особым доверием людей. пример тому — сбор денег на сиротскую мельницу. приехал ермил в город без денег, а мельница продается, не успеть ему съездить за деньгами, и уйдет мельница купцу алтынникову. тут уж непоздоровится никому. ермил обращается к народу (благо был воскресный день):           богат купец алтынников,          а все не устоять ему          против мирской           “коли ермилу знаете,          коли ермилу верите.          так выручайте что ли! ”          как ветром полу левую          заворотило вдруг.          люди объединились в едином порыве, чтобы совершить доброе дело. они верят, что их деньги не только не пропадут, но и успеют совершить справедливое дело. через неделю, как и обещал, ермил раздает долги. никто не взял лишнего, а еще и рубль остался, и целый день гирин ждет его хозяина:           ходил ермил, допытывал.          чей рубль, да не нашел.          как удалось простому крестьянину завоевать авторитет среди людей? а был ермил писарем, неграмотным людям, не обдирая их. за это и сыскал уважение у “мира”. почему же странники не посчитали его счастливым? ошибся ермил, не выдержав испытания властью. послал в солдаты вне очереди сына вдовы вместо своего родного брата. раскаивается наш герой в содеянном, не хочет жить грешником, но поздно. люди уважают его, ценят, но помнят этот поступок. нельзя считать гирина счастливым, так как сам ермил после этого жить не хотел. он винится перед крестьянами:           судил я вас по совести.          теперь я сам грешнее всех.          судите вы меня!           несмотря на все это, народ по-прежнему верит гирину, оступившемуся, но раскаявшемуся. жизнь всегда сложнее и богаче . и некрасов смог показать это в своей поэме “кому на руси жить хорошо”.          человек не может пройти по жизни, не ошибившись, но добрые дела, народу запоминаются и ценятся, поэтому и идет про гирина добрая молва.          странники же отправляются дальше. хорош ермил гирин, но не подходит им в качестве идеала.

Коли я дочитав роман «айвенго», я навіть засмутився. ще недавно я із завмиранням серця стежив за героями, хвилювався, чи встигнуть прийти на ричарду відважні воїни локслі… роман вальтера скотта захопив мене цілком, наче чарівною машиною часу переніс у середньовічну ію. і ось роман дочитаний. що залишив він у мені? часи, змальовані в романі, дуже далекі від нас. але образи твору настільки живі й яскраві, що мимохіть починаєш хвилюватися, боятися й радіти за них, наче герої ці — реальні знайомі люди.саме айвенго, а навіть не славетний король ричард левине серце, є головним героєм роману. і для мене цей образ доблесного лицаря став улюбленим образом. чим саме айвенго вражає, що примушує мене захоплюватись цим героєм? знайомство читача з головним героєм відбувається незвичайно. героя, переодягненого прочанином, не впізнають ні батько, ні кохана. не знаємо айвенго й ми. але вілфред уже в рідному домі, за яким скучив у далеких краях. він бачить суворого батька, що не готовий простити сина. він бачить кохану, та не може наблизитись до неї. але й у ці важкі для душі хвилини айвенго виявляє незвичну для свого часу людяність. ніхто не хотів допустити до столу втомленого й голодного єврея, а «прочанин» айвенго ів іновірця. почувши про змову проти ісака, айвенго попереджає єврея про небезпеку та є врятуватися. можна сміливо сказати, що для того часу така повага до простої людини, співчуття шляхетного християнина іновірцю були рідкістю.вілфред айвенго — відважний, безстрашний воїн. у перших розділах роману, коли сам герой іще не з’являється перед читачем, ми чуємо розмову в замку седрика сакса про звитяжні подвиги айвенго, про його лицарську доблесть. потім ми захоплено спостерігаємо за відвагою, бойовою вправністю й навіть чемністю та галантністю лицаря, позбавленого спадщини, на турнірі. він не скористався випадковою перевагою під час однією з сутичок, намагаючись перемагати лише гідно. нарешті, одночасно з батьком і коханою айвенго, ми дізнаємося ім’я переможця турніру. і ми цілком згодні з ровеною, яка, нагороджуючи айвенго за звитягу, мовила: «ніколи ще вінець лицарства не увінчував гіднішого чола! »одна з найпривабливіших чеснот лицаря айвенго — вірність. вступивши до війська ричарда, він залишався відданим своєму королю й у часи, важкі для того. вірність вілфреда своїй коханій позбавляє його і спадку, й батьківської прихильності, робить вигнанцем. але айвенго — справжній лицар, а справжній лицар не може стати зрадником.він уміє бути вдячним і ризикує життям заради іновірки ребеки, яка вилікувала його після турніру. здається, шляхетне походження айвенго начебто дозволяло йому бути зверхнім і пихатим. але здатність до співчуття, яку ми помітили іще на початку роману, здатність бути вдячним примушує його, ще слабкого, мчати на двобій за життя єврейки. остання сторінка роману перегорнута. але я наче й досі в полоні далеких часів поряд з незвичайними, мужніми, героїчними людьми. образи роману настільки яскраві й живі, події твору захоплюючі, що неможливо читати його без хвилювання, неможливо ставитись до героїв байдуже. а славетний лицар айвенго, , назавжди залишиться одним з моїх улюблених літературних героїв. він вчить нас благородства, мужності й справжнього лицарства.