Уменя была невеста у меня была невеста, белокрылая жена. к сожаленью, неизвестно, где скитается она: то ли в море, то ли в поле, то ли в боевом дыму, — ничего не знаю боле и тоскую потому. ты кого нашла, невеста, песней чистою звеня, задушевная, заместо невесёлого меня? ты кого поцеловала у дуная, у оки, у причала, у обвала, у обрыва, у реки? он какого будет роста, сколько лет ему весной, подойдёт ли прямо, просто поздороваться со мной! подойдёт — тогда, конечно, получай, дружок, зарок: я скажу чистосердечно, чтобы он тебя берёг, чтобы ты не знала горя, альпинистка — на горе, комсомолка — где-то в море или, может, в бухаре. мне нужен анализ

Олицетворения: роняет лес, проглянет день и скроется,вино, пролей похмелье, тайный рок осудил, блеск не изменил души, путь судьбой назначен. метафоры: сребрит мороз, горек был эпитеты: их много ,поищи)) увянувшее поле, пустынные вьюги, сын лени вдохновенный, шумные мечты, волшебного являются словосочетаниями с прилагательными, которые в реальности не будут давать качественный признак предмету или явлению

Остання молитва маргарити  ( за трагедією й.в. гете «фауст»)  світає… теплі промінчики сонця відчайдушно намагаються обійняти цілий світ – і небо, і землю. довкола тихо, гарно, спокійно. правда, тиша якась незвичайна, чужа. вона захоплює тебе з усіх сторін, наче намагається здушити, наче ти ніхто і ніщо… останні декілька днів моїми добрими товаришами були пацюки. як досить уважним слухачам, я їм розповідала все, що наболіло – свої думки, гріхи, покаяння. але тепер навіть ті маленькі нещасні істоти покинули мене… а там, за вікном так вільно і до болю красиво… довкола відчувається аромат щойно народженого дня, я чую його навіть тут, у цій гнилій ямі. останнім часом, я була вже змирилась з долею, проте цей світанок, ця природа пробудили в мені жагу до життя. як не хочеться помирати молодою! стільки втрачених днів і нічого, нічого – сама пустота! на душі тільки зла глибокого рів, але ж я у принципі і не жила!   життя проминуло швидко не залишивши по собі нічого хорошого.  назад – невже я жила? невже я існувала? і яку користь я принесла у цей блакитноокий світ? погубила матір, брата, дитину і зрештою себе… чому? мабуть, достовірно це відомо одному богові. єдине, що я можу сказати в своє виправдання, єдине, що я покладу на іншу шальку терезів, єдиний аргумент: « я кохала…» дивно, стільки гріхів, а причина одна – кохання. це чудове і водночас жорстоке почуття, яке вже не одне тисячоліття зводить з розуму людство… проте, в мені відразу ж виникає суперечність. одна сторона каже: «для чого й для кого страждати? » а інша сторона втопила свої переконання у його очах… ось так і існувала з янголом і звіром у душі, проте, може це два звіри ? або обидва янголи? хоча, це вирішувати не мені…  а що ж кохання? ох фауст, фауст моя ненаписана історія життя. незважаючи ні на що, я не шкодую ні про жоден момент проведений поряд з ним. він моя радість і найсильніший біль, мій янгол і демон, який освітив моє життя, затьмаривши його…  довгі мої думи. ось уже й полудневе сонечко ліниво скочується близько до заходу, але до сутінок ще далеко. осінь… золоті та багряні вишивки на благородних листочках струнких дерев. і чисте вечірнє повітря, і виняткові пейзажі – все там, за гратами… і чому я раніше так мало милувалась природою? правду кажуть, тільки втративши починаєш розуміти справжню цінність речей, їх сутність… отак живеш, не думаєш, не дбаєш, не цінуєш, а лише літаєш у пухнастих хмаринках мрій. і тільки тоді, коли в спину дише пані з косою починаєш відчувати вагу кожної години, кожної секунди… зникає вся колишня безтурботність, дитячість. кажуть, що жити шкідливо, бо від цього вмираєш. але в моєму випадку все зло мого життя я зможу розсіяти лише покаянням. незважаючи ні на що я не одна, я з богом. і саме щира молитва зможе врятувати мою душу від пекельної пітьми, яка от-от проковтне мене. пальці судорожно у пучок і малюють у повітрі хрест: «во імя отця, і сина, і святого духа. амінь.  «отче наш, що єси на небесах, що ведеш своєю праведною рукою нас, грішних людей по тернистим стежках віри і правди цього химерного і заплутаного світу. нехай святиться ім’я твоє, нехай буде царство твоє, як на небі так і на землі. і хай засяє воно у серці кожної праведної людини свічою добра і людяності. хліб наш насущний, дай нам сьогодні. а як я не заслужила, то віддай його біднішим і нужденнішим, проте чистішим душею від мене. і прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим. святий боже, помилуй мене, бо согрішила я і каюсь я. і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, від всього зла, яке чатує на наші незміцнілі душі. бо твоя сила, і слава навіки вічні. амінь.»