Найти текст про сергей васілький автор мікола вороній тоесть переказ тексту

Сергій васильківський - відомий український художник. яскравість барв, ясність і простота – ось головні риси його творів. картини ніби сміються, радуючи око. з них так і б’є сила, сміливість, відвага й завзяття. кому траплялося відвідати васильківського в харкові, той пам’ятає його маленьку хатку, де жив він зі своєю старою недужою матір’ю. майстерня – простора й світла. стіни її обвішано малюнками й картинами.сам хазяїн – невисокий на зріст, присадкуватий чоловік, з копицею рудого волосся на круглій голові, у вишиваній сорочці. на кругластім обличчі – малі вусики, круте підборіддя і короткий ніс. звертають на себе увагу невеликі, але допитливі й цікаві очі. на устах раз у раз грає лукава усмішка. з першого разу неважко зрозуміти, що маєш справу з артистичною натурою. про це свідчать мова, жваві рухи й міміка. з його пересипаної дотепами розмови б’є свіжий гумор. та найцікавіше враження справляє той український містечковий жаргон, що інколи вживає васильківський. здається, не був би він художником, то став би актором. які цікаві його анекдоти про приятелів і знайомих! не кожному він показує свої карикатури на деяких харківських діячів. вони вражають майстерністю. на жаль, карикатури мусять лежати у схованці.прощаючись, я звернув увагу на картину, що стояла в кутку. полотно не продалося на виставці. я стояв перед картиною як прикутий, не відводячи очей.широкий неосяжний степ. смеркає. на першім плані стоїть, схилившись у важкій задумі, чабан. вівці позбивалися в купки. тиша і сум. чи ж може бути кращий символ сучасного стану україни? проводир у безпорадній задумі, подібний до овець усе нагадувало гірку дійсність і хапало за серце. (за м.вороним1; 250 сл.)

Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови.

Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.