Ипродовження "дума про марусю богуславку"

Що на чорному морі,                      на камені біленькому,                      там стояла темниця кам'яная.                      що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,                      бідних невольників.                      то вони тридцять літ у неволі пробувають,                      божого світу, сонця праведного у вічі собі не .                      то до їх дівка-бранка,                      маруся, попівна богуславка,                      приходжає,                      словами промовляє:                       «гей, козаки,                      ви, біднії невольники!                       угадайте, що в нашій землі християнській за день                      тепера? »                                              що тоді бідні невольники зачували,                      дівку-бранку,                      марусю, попівну богуславку,                      по річах познавали,                      словами промовляли:                       «гей, дівко-бранко,                      марусю, попівно богуславко!                       почім ми можем знати,                      що в нашій землі християнській за день тепера?                       що тридцять літ у неволі пробуваєм,                      божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,                      то ми не можемо знати,                      що в нашій землі християнській за день тепера».                      тоді дівка-бранка,                      маруся, попівна богуславка,                      теє зачуває,                      до козаків словами промовляє:                       «ой, козаки,                      ви, біднії невольники!                       що сьогодні у нашій землі християнській великодная          субота,                      а завтра святий празник, роковий день великдень».                      то тоді ті козаки теє зачували,                      білим лицем до сирої землі припадали,                      дівку бранку,                      марусю, попівну богуславку,                      кляли-проклинали:                       «та бодай ти, дівко-бранко,                      марусю, попівно богуславко,                      щастя й долі собі не мала, я                      як ти нам святий празник, роковий день великдень                      сказала! »                      то тоді двка-бранка,                      маруся, попівна богуславка,                      теє зачувала.                      словами промовляла:                       «0й, козаки,                      ви, біднії невольникиі                      та не лайте мене, не проклинайте,                      бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,                      то буде мені, дівці-бранці,                      марусі, попівні богуславці,                      на руки ключі віддавати;                       то буду я до темниці приходжати,                      темницю відмикати,                      вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».                      то на святий празник, роковий день великдень,                      став пан турецький до мечеті від'їжджати,                      став дівці-бранці,                      марусі, попівні богуславці,                      на руки ключі віддавати.                      тоді дівка-бранка,                      маруся, попівна богуславка,                      добре дбає,—                      до темниці приходжає,                      темницю відмикає,                      всіх козаків,                      бідних невольників,                      на волю випускає                      і словами промовляє:                       «ой, козаки,                      ви, біднії невольники!                       кажу я вам, добре дбайте,                      в городи християнські утікайте,                      тільки, прошу я вас, одного города богуслава                      не минайте,                      моєму батьку й матері знати давайте:                       та нехай мій батько добре дбає,                      грунтів, великих маєтків нехай не збуває,                      великих скарбів не збирає,                      та нехай мене, дівки-бранки,                      марусі, попівни богуславки,                      3 неволі не викупає,                      бо вже я потурчилась, побусурменилась                      для роскоші турецької,                      для лакомства нещасного! »                      ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників                      3 тяжкої невоі,                      3 віри бусурменської,                      на ясні зорі,                      на тихі води,                      у край веселий,                      у мир хрещений!                       вислухай, боже, у просьбах щирих,                      у нещасних молитвах                      нас, бідних невольників!  

давня весна                                                                         леся українка

була весна весела, щедра, мила,

промінням грала, сипала квітки,

вона летіла хутко, мов стокрила,

за нею вслід співучії пташки!

все ожило, усе загомоніло –

зелений шум, веселая луна!

співало все, сміялось і бриніло,

а я лежала хвора й самотна.

я думала: «весна для всіх настала,

дарунки всім несе вона, ясна,

для мене тільки дару не ,

мене забула радісна весна».

ні, не забула! у вікно до мене

заглянули від яблуні гілки,

замиготіло листячко зелене,

посипались білесенькі квітки.

прилинув вітер, і в тісній хатині

він про весняну волю заспівав,

а з ним прилинули пісні пташині,

і любий гай свій відгук з ним прислав.

моя душа ніколи не забуде

того дарунку, що весна дала;

весни такої не було й не буде,

як та була, що за вікном цвіла.