Написать твир по виршу ,,ой морозе,морозенку,, или ,,максым козак зализняк,, про одного або другого козака

Уxivст. литовські князі захопили більшу частину україни, а польські феодали галичину і західну волинь. між феодалами литви і польщі велась уперта і тривала боротьба за українські і білоруські землі, від якої найбільше страждав трудовий народ. становище трудящих почало різко погіршувалось після того, як у 1569 р. на шляхетському сеймі в люблині було проголошено політичне об’єднання литви з польщею і українські землі, що знаходилися в межах литовської держави, опинились під владою шляхетської польщі.захоплені пристрастю до наживи, польські магнати і шляхта почали привласнювати величезні земельні масиви, нещадно закріпачувати селян, збільшувати феодальні повинності. вони господарювали на україні, як у колонії. від них не відставало місцеве українське панство.загарбавши українські землі, польські феодали (магнати і шляхта) встановили на україні найтяжчий, нелюдський кріпосний гніт. весь тягар кріпосницького і національного гніту ліг на селянство, міську бідноту, козацькі низи. польська шляхта не вважала українських селян за людей, грубо топтала їх людську гідність. польські пани за ватикану жорстокого примусу насаджувати на україні католицизм, запроваджували церковну унію, проводили політику насильного ополячування українців, глумилися з української мови і культури, намагаючись духовно поневолити український народ.все це викликало ненависть народу до гнобителів, загострювало класові суперечності, спричинялося до масових селянських повстань, які кінець кінцем до народно-визвольної війни 1648-1654 рр.протягом шести років народно-визвольної війни українського народу кримський хан виступав із своїм військом то на боці козаків, то проти них — з пансько-польськими полчищами. проте в усі часи татари не припиняли грабунку українських земель. навіть після переможних битв разом з козаками, повертаючись додому в крим, підступне татарське військо палило й грабувало села та міста, вбивало чи забирало в полон мирних людей. козаки їм цього не дарували і часто вступали у кровопролитні бої зі своїми вчорашніми союзниками.це були страшні часи. більшість сіл і міст лежало в руїнах, поля не оралися, хліб не сіявся. змучений люд блукав по країні. люди гинули не лише в боях і під час татарських нападів, а й від голоду.отже, пісня «ой морозе, морозенку» розповідає про один із боїв, під час якого татари розбили козацький загін і полонили, а потім скарали його ватажка.хто він, морозенко? можливо, це один із соратників богдана хмельницького — полковник станіслав морозенко або осавул (виборна службова особа, яка відала озброєнням, постачанням та військовою підготовкою козаків) кропивнянського полку нестір морозенко.в інших варіантах цієї пісні морозенко — преславний козак, який «на три милі кругом себе кладе ворожого трупу», у бою за ним «тече кривавая річка. ні страху, ні втоми не знає молодий воїн, і лише численність ворогів здолала героя. терплячи страшні муки, морозенко не кориться, він виявляє незвичайну витривалість, зневажає смерть і з думкою про україну гине.основною рисою морозенка була насамперед любов до батьківщини, готовність завжди виступити на її захист, виняткова мужність у  боях з ворогом. пісня підкреслює красу і силу улюбленого героя, його хоробрість і молодецтво: ой з-за гори та з-за кручібуйне військо виступає,попереду морозенкосивим конем виграває. захищаючи рідні землі, морозенко хоробро б’ється із заклятими ворогами. під час бою повністю проявився блискучий талант молодого полководця: татари втратили втроє більше, ніж козаки. потрапивши в полон, морозенко мужньо переносить катування (з вирваним серцем герой споглядає україну із савур-могили). цей факт підкреслює незвичайну силу і витривалість героя. в останню хвилину життя морозенко думає не про себе, а про свою сплюндровану батьківщину.

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.  Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.  Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією.  Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!”.