Потрібен твір пам'ятник матері,розповідь івана будного

Ніщо так легко не зводить, зближаючи і єднаючи нас, як дорога. міжміська електричка шуміла через поля. не було нічого дивного й незвичайного, коли, зустрівшись в електричці, я відразу заприяз нився зі скульптором іваном будним. мені ім понувало його відкрите, розумне обличчя. різ кий злам брів, стулені губи і, як вмерзлі обіч невеликого рота, складки свідчили не лишепро вольовитість, а й про те, що цей чоловік уміє стримувати задушевність, не виставля ючи її напоказ, як сентиментальну нікчем ність. менш ніж через чверть години я довіда вся, що він їде на день народження своєї мате рі в рідне село чорний дунаєць. коли електричка зупинилась, іван будний ніяково, аж якось знічено запропонував: — а то ході побачите мою роботу, од ну з моїх робіт. ми висіли з електрички. перед нами, кіло метрів півтора від полустанка, відкривалося село, островуючи серед хлібів. за роздумами я й нестямився, як заасфальтованою доріж кою підійшли до пам’ятника. — от! — тільки й мовив скульптор, і я здо гадався: одна з його робіт. пам’ятник жінці — мотрі будній, як свід чив напис — стояв на низькому постаменті. — кілька слів про себе. дозволите? ба чите, я народився в евакуаційному обозі — на шляху, на початку війни. обоз зупинився в цьому селі. налетіли літаки, посипалися бомби. я так і не знаю, хто була моя мати. мо тря будна знайшла мене, немовля, серед міси ва людських тіл і крові. знайшла, принесла і прийняла до своїх шести. її чоловік не повер нувся з війни. ми росли чередою. я завжди хотів їсти. найбільше — деруни. гарячі, зі сковороди. перші були мої. сусідки дорікали й шпетили маму: «та він тобі голову об’їсть. хіба мало, що ти вдова солдатка? хіба ти його народила? » а мама відповідали: «а таки так, я народила його з народної бі» мати тяж ко робили. буряки, буряки — ланище, а на ньому і мати і ми, діти, з ними. перепочивши, мати підіймали свої руки й казали: «пальці, діти пальці — сини, дочки мої» ми мовчки стояли перед пам’ятником. обличчя мотрі будної було повне великої муки і великого болю, але не виражало приреченос ті. різець скульптора вловив безперервний, безконечний рух мислі на її задуманому чо лі — робити діло, бо воно спільне. хіба ми всі не коріння одного дерева? цей різець вловив і сам висвіт материнської душі, який не згасає у зморшках під очима. — іване! іване! до нас, власне, до скульптора хтось гукав. він відгукнувсь: — а я вже тут! — казав мені: — мої брати і сестри — наша гал айстра. ми кожного року збираємось на мамині іменини. до нас наближалися громадкою жін ки і чоловіки, ведучи дітей. ішли, пропахлі сонцем,— народ серця, народ розуму, народ рук — до своєї матері.

Я думаю, що так: "Один панує, а сотня бідує".​