Написать сочинение на тему ось ми і виросли

як часто ми захоплюємося красою тих місць, де ми народилися й виросли, як часто багатство й велич, безкрайність і неповторність українських земель дивують і вражають нас! на щастя, ми живемо тут, тому ніколи не сумуємо за втраченою рідною землею, а туга ця — величезна і страшна, особливо коли не за власним бажанням ти покинув свій край, а за примусом обставин. відомий український поет, лицар духу, найвидатніший представник празької групи євген маланюк змушений був залишити україну, коли захлинулися визвольні змагання, коли переміг більшовизм й україна була віддана на поталу червоній ідеї. з 1920 року і до смерті у 1968 році — це поневіряння на чужині: ніколи не побачить уже письменник україни. і хоча жив є. маланюк у цей час у вільних країнах, міг вибирати, де творити — у польщі, чехословаччині, німеччині, сша, але то був невільницький вибір. без україни "повільна, нестямна навіть гіркість в черствому щоденному хлібі мстить, нагадуючи, що тебе нема." вона, україна, у думках і мріях поета. образ батьківщини у творчості євгена маланюка неоднозначний і ємний. як люблячий син, він бачить тільки найкраще в ній — співучу далеч степів, красу жінки, незнищенність: і ось встає із піни понту над хвиль розгойданим свічадом співуча мрія горизонту — сліпуча степова еллада. степова еллада, як називає україну поет, асоціюється з багатющою культурою давньої греції. саме таку культуру, такий потенціал вбачає є. маланюк у рідному краєві. "блакитним мітом в золотім полудневім меду" стала для нього україна, про який тільки можна мріяти і ніколи — досягти: а мені ти — фата-моргана на пісках емігрантських сахар — ти, красо землі несказанна, нам немудрим — даремний дар! та мабуть, не менше виявляє себе сином своєї землі поет, коли в його віршах з'являються жахливі звинувачення на адресу україни, коли називає він її "божевільною офелією", "степовою бранкою", "коханкою ханів і царів", "розпустою". так, ніколи не вистачало нашій землі державної руки, тому з гіркотою згадуючи минуле, запитує євген маланюк, "куди ж поділа, степова елладо, варязьку сталь і візантійську мідь? " не хліб і мед слов'янства: криця! кріс! не лагода еллади й миломовність — міцним металом наллята безмовність, короткий меч і смертоносний спис, — ось чого не вистачає україні. "любити і ненавидіти батьківщину дано геніям", — так писав м. неврлий. ці слова якнайкраще характеризують творчість є. маланюка, який по-справжньому любив свою землю за те, що це його колиска, і ненавидів за її слабкість і нездатність вибороти собі свободу. незважаючи на докори й образливі епітети, з поезій письменника перед нами постає безмежна краса української землі з давнини й до сьогодні. має україна сили побудувати вільне майбутнє, бо в її "древнім тілі — весна". і через муки та страждання прийде вона до справжньої вимріяної поетом незалежності: можна смерть лише смертю здолати, тільки в цім таємниця буття. і зерно мусить вмерти, щоб дати в життєдавчому житі — життя.

Історія народу нагадує тернистий шлях, що веде нас із сивої давнини у сучасність. не можна пройти його, не поранившись колючими голками. такий шлях проходить кожен народ. впродовж свого існування нація переживає занепад і піднесення. 1 чого буде більше, залежить від здатності зберігати і правильно використовувати спадщину предків. і матеріальну, і духовну.деякі народи, на жаль, поступово втрачають свої етнічні особливості, такі, як мова, культура, традиції. кожен з цих аспектів важливий, а найголовнішим серед них є мова.мова — душа народу, його духовна сутність. значення її дозволяє людині піднятися вище у своєму розвитку. мова— не тільки засіб спілкування. це етнічна категорія, що притаманна кожному народові.на сучасному етапі розвитку нашого суспільства мові надано статус державної. це велике досягнення сьогодення, бо історія розвитку української мови трагічна й водночас повчальна для представників інших національностей. довелося їй пройти тернистий шлях знущань, заборон, катувань кращих представників інтелігенції. звичайно, це наклало певний відбиток на ставлення людей до мови.зараз гостро постає проблема звикнення до рідної мови. адже повернути духовні цінності можна тільки завдяки материнській, милозвучній, солов'їній нашій мові. без неї ми не зможемо називати себе нацією у повному розумінні цього слова. бо входимо в життя з рідною мовою, з нею стійко переживаємо всі суспільні негаразди й радість пізнання нового.пишаюся тим, що я українець. люблю й ціную свою рідну мову. але чітко усвідомлюю, що цього замало. треба робити все для її піднесення.