Негативні та позитивні риси характеру "роксоляни" о. казимир

Укримському місті кафі настя відвідувала школу, організовану спеціально для невільниць з тим, щоб потім їх дорожче продати. однак настя мудро використала і цей шанс. вона вирішила добре вчитися у школі, запам'ятати всю науку, бо в цьому вбачала можливе своє спасіння. мені подобається у характері роксоляни те, що вона не розгубилася, не скорилася слухняно долі, а спробувала діяти, використати будь-який шанс задля свого спасіння. від вчителя італійця річчі настя дізналася про те, що на заході жінки займаються і торгівлею, і наукою, і навіть державними справами. ще у школі амбітна дівчина відчула, що зможе теж з не меншою гідністю виконувати чоловічу роботу.  у той час, як настя долала ази науки і життєвої мудрості, її наречений стефан, якого по дорозі до криму звільнили козаки, повернувся додому. зібравши гроші на викуп насті, приїхав до кафи. він довго шукав її, був за квартал від нареченої, але їм більше не судилося було зустрітися. для роксоляни доля приготувала інший — особливий шлях у житті.  врода українки, природний розум і набуті у школі знання насті підкорити серце могутнього турецького султана сулеймана пишного. вона стала для нього не лише коханкою, коханою дружиною, матір'ю його дітей, а й мудрим порадником у державних справах. звичайно, й на жаль, життя у палаці, місце поруч із найвпливовішою особою, зрештою інстинкт виживання змушували роксоляну чинити не завжди чесно і гідно. але ж були і милосердні вчинки: помилування своїх кривдників, у звільненні своїх співвітчизників. була і пам'ятна зустріч з матір'ю. одного разу, коли роксоляна їхала в золотій кареті до мечеті, до неї кинулася вбога жінка. це була мати насті. розкішно зодягнена роксоляна не відцуралася матері. вона радо зустріла стару жінку, привітала і запросила до своїх палат. цим вчинком роксоляна ще більше зміцнила свій авторитет на чужині. 

Кобзареве слово "живе"    на мій погляд, кобзареве слово дійсно "живе", причому у двох сенсах одночасно. по-перше, поезії тараса григоровича шевченка - нашого кобзаря - є живими, бо беруть за душу. героям його віршів завжди співчуваєш. читаючи поезії шевченка, я ніби чую голос самого кобзаря - людини, яка дуже любила свій народ і прагнула кращої долі для нього. образи шевченківських поезій теж живі: легко повірити, що він писав про реальних живих людей. по-друге, хоча поезії шевченка були написані більше сторіччя тому, кобзареве слово досі "живе". багато чого змінилося в україни з тих часів, коли жив і творив кобзар. багато з того, про що він тільки мріяв, стало реальністю. але шевченка досі читають і перечитують, йому зводять пам'ятники, його ім'ям називають школи та вулиці. майже в кожній родині на книжковій полиці стоїть "кобзар" - збірка поезій тараса шевченка. його будуть читати і через сто, і через двісті років, тобто його слово - живе і ніколи не помре.