Версія закінчення оповідання "дивак"

Коли набирали солому, дiд часто сповзав iз скирти, нанизував солому на рiжняки i гуцав так, що аж лiса скрипiла. товчи, внучку, гнiти! хекав. а я ще якийсь навильник скину. i знову дерся на скирту. спочатку олесь надолужав, потiм заморився i сiв. навiщо стiльки беремо? як навiщо? озвався з пiтьми прокiп. це ж собi, а не тещi. хе-хе! ти знаєш, що таке теща? нi? пiдростеш узнаєш. клята баба. а якщо коням важко буде? своєï олесь. нiчого. зате нам легко. натопив i вилежуйся собi на печi. ти вiдпочинь, а тодi ще пострибаєш. воно ж таки груз. повертались додому в темрявi. лiпив мокрий снiг, припорошуючи бiлим конячi спини. прокiп хльоскав батогом i лаявся. а олесь сердито сопiв у нього над вухом i пiдбивав руку. замахнеться прокiп гарненько, цьвох i мимо. не бий, благає олесь. бачиш: важко. прокiп зiтхнув i, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до олеся. ось послухай, дурнику, що я тобi скажу. слухай i на вус мотай. тут, на землi, не бити не можна. тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть. подався вперед i, олеся прiлим духом давно не митоï бороди, захарчав у саме вухо: пойняв? олесевi зробилося сумно. закортiло швидше туди, в село, де снiг плете навколо електричних лiхтарiв густi рожевi сiтi, й привiтно свiтяться вiкна в хатках. попереду бiлою стiною пiдвiвся бiр. вiн уже не гув i не шикав на коней. мовчить, тихо сказав олесь. снiгом забило, пояснив прокiп. вiтер гiлля не зрушить. дома олесь не став ждати, доки дiд з матiр'ю солому, швиденько роздягся i полiз на пiч. через деякий час у сiнях загримали чобiтьми, загомонiли. ото ж я й кажу, говорив дiд, неглемедза вiн у тебе, наталко. затопчуть бо воно ж як деревце в потiм дiд увiйшов до хати, заглянув на пiч. змерз, онучку? а ти ножки на черiнь, а зверху кухває олесь глибше зарився в подушку i тоненько заскiмлив. прокiп пiдняв брови сторчака. он диви, чого це вiн розприндився? геть, не займайте його, сумно обiзвалася мати з хатини. ïжте вже. а хiба я що? мимрив прокiп. а йому нiчого такого й не вiн ïв швидко, винувато витрiщав очi, плямкав тихiше, нiж завжди, i губив крихти в бороду. олесь непомiтно для себе заснув. а вночi крiзь сон благав матiр розповiсти казку про iвасика-телесика, злякано зойкав, коли вiдьма гризла дуба, i радо смiявся, коли гусиня взяла iвасика на своï крилята. вдосвiта знов загули на морозi сосни i закричали пiвнi на горищах. народжувався новий день.

Укожного міста по своему чудова мова,це я к для матері,своя дитина най-найдорожча.але все ж таки,українська мова наймелозвучніша,найгарніша! саме коли наші бабусі та дідусі були малі,поважали нашу мову,але зараз вона нікому майже не потрі всі розмовляють на російській,хоча живуть на україні,але чому,чому ми так слабо відносимося до нашої рідної мови,адже саме ціею мовою нам співала мати колискові,адже саме ця мова звучала з вуст великих козаків,рятувавших нашу землю від загарбників. так чому нам не почати знову розмовляти нашою рідною тож давайте не забувати про неї,адже вона така співуча та солов`їна !