Твір роздум чи потрібна любов та порозуміння між людьми

Що таке любов? це питання споконвіку хвилює людей: про любов співають пісні, вірші, а зараз навіть проводять наукові дослідження. кажуть, без любові життя нічого не варте. та ніхто не може визначити, що то за почуття, яке захоплює людину та робить її щасливою, що руйнує долі, коли вмирає. любов має владу над нами, тому так пише л. костенко у своїй поезії: моя любове! я перед тобою. бери мене в свої блаженні сни. лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! як на мене, любов – це таємниця. проте для себе я її розумію так: любов – це небайдужість. коли ти відчуваєш тепло, радість, наповненість поруч з кимось, коли проводиш з людиною час та знаєш, що жодна хвилина не втрачена марно, коли хочеться бути поруч знов і знов, а також бажаєш людині щастя та хочеш їй – це й є любов. також любов – це вдячність та прийняття іншого таким, який він є. це такий стан душі, коли поруч із кимось у тебе є все для щастя, а весь світ радіє з тобою: так ніхто не кохав. через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. в день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання… (в.сосюра) любов буває не лише до іншої людини. буває любов до батьківщини, свого рідного краю, того клаптику землі, на якому тобі дорога кожна квітка. особисто в мене такі теплі почуття асоціюються з мамою та татом, близькими друзями, улюбленим котом, а ще – з нашим домом, деревами у саду, дитячими іграшками, улюбленими книжками, навіть велосипедом! можливо, це не любов у високому значенні, про яку міркують філософи та митці, проте я вважаю, це також вона. недарма ж бо слово «улюблений» походить від «любити». любов буває пристрасною та, нажаль, нерідко сумною. навіть якщо сам я цього ще відчував, проте присвячені пристрасному коханню рядки не можу читати без того, щоб серце не обняла невідома туга. мабуть, любов – це те спільне для нас усіх, що ми всі відчуваємо та розуміємо. тож я зрозумів, що необхідно берегти це світле почуття в серці, турбуватися про людей, яких любиш, оточувати себе лише улюбленими речами та витрачати свій вільний час на улюблені заняття. таким чином можна наповнити своє життя любов’ю.

Краса у житті про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий м. реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. у самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав: « прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? і, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. а чому він стає кумиром? тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій. чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? і можна, і потрібно. через усі бурі людство пристане до цього берега. у грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині». із словами реріха перегукуються слова діячів української , культури. і, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі. «що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії. у якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? і коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики». (є. маланюк. «нариси з історії нашої культури») «україна здавна славиться народним мистецтвом. дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. і водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».