Сойки осенью питаются желудями дуба,они закапывают их в качестве запаса на зиму. опишите в чем взаимовыгодное отношение данных видов

мне кажется это как то связано с температурой их пищи

28 лютого 1955 року надійшло повідомлення про те, що вісім членів екіпажу есмінця “кальдас” військово-морських сил колумбії були викинуті за борт і загинули внаслідок бурі, що розгулялася в карібському морі. корабель ішов з мобіля (сша), де його лагодили, до колумбійського порту картахени, куди й прибув без запізнення через дві години після трагедії. пошук моряків розпочався негайно, в ньому взяли участь кораблі військово-морських сил сша, які базуються в зоні панамського каналу, здійснюючи військовий контроль та інші “добрі послуги” в південних районах карибського моря. через чотири дні пошук припинили і моряків офіційно оголосили загиблими. а проте ще через тиждень один із них напівживий з’явився на пустельному березі в північній колумбії після десятиденного — без їжі й питва — плавання на плоту. моряка звали луїс алехандро веласко. ця книжка— журналістський запис його розповіді, опублікований через місяць після корабельної аварії газетою “ель еспектадор”, що виходить у боготі.

та прагнучи відновити хвилину за хвилиною перебіг подій, ні моряк, ні я не знали, що ця виснажлива розвідка зробить нас героями нової пригоди, яка викликала певне занепокоєння в країні, поставила хрест на його славі й кар’єрі, а мені могла коштувати життя. колумбія переживала тоді період “фольклорної” диктатури генерала густаво рохаса пінільї, двома найвідомішими “подвигами” якого були розстріл мирної студентської демонстрації у центрі столиці і вбивство агентами таємної поліції остаточно не встановленої кількості любителів бою биків, котрі вигуками невдоволення зустріли появу на кориді дочки диктатора. у пресі панувала сувора цензура, і щоденним клопотом опозиційних газет був пошук непов’язаних з політикою тем, здатних розважити читача. в редакції “ель еспектадор” ці почесні обов’язки “пекарів” виконували гільєрмо кано — видавець, хосе салар — головний редактор, і я — новачок-репортер. жодному з нас не виповнилося й тридцяти років.

коли луїс алехандро веласко власною персоною завітав до нас, щоб запитати, скільки ми заплатимо йому за розповідь, його зустріли як годиться: стара пісенька. військові протягом кількох тижнів тримали його в госпіталі вмс, де він мав можливість розмовляти лише з представниками проурядової преси і одним журналістом з опозиції, що переодягнувсь у лікаря, його розповідь багато разів повторювалася фрагмент за фрагментом, її заялозили й профанували, і читачам уже, здається, набрид герой, якого найняли для реклами годинників, бо його власний не зіпсувався під час шторму; він з’явився на рекламі взуття — оскільки його черевики виявилися такими міцними, що він не зміг розірвати їх і з’їсти,  — і брав участь в інших газетярських дурисвітствах. йому вручали державні нагороди, він виголошував патріотичні промови по радіо, його — як взірець майбутніх генерацій — показували по телебаченню, його возили по країні, і серед квітів та музики він роздавав автографи й цілувався з королевами краси. моряк пожинав плоди маленького щастя. і прийшов до нас сам, коли ми його не кликали, хоча спершу довго розшукували, отож тепер нам здавалося, що він нездатний розповісти нічого нового, а за гроші міг вигадати будь-що, до того ж уряд чітко визначив йому межу відвертості. ми послали його туди, звідки прийшов. та зненацька гільєрмо кано, пойнятий якимсь передчуттям, наздогнав його на сходах, вибачився і передав мені у руки. наче дав бомбу з годинниковим механізмом.