Л. пшенична "горобиний прелюд" пліз 50 ів + 10 за правильну відповідь

Полонені німці зводили житловий квартал з любов'ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся , стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки. навесні фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу. фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. під осінь фрідріх страшно кашляв. охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх. одного разу фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба. восени ми перейшли в новий дім. якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв'язаний нами хрест.   минуло півстоліття. за цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. якось син прибивав поличку до стіни. дриль шурхнув у якийсь отвір. там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: «ви не знаєте, де наш тато? » коментар війна - жорстока річ. від неї постраждали мільйони людей. причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали. ми не можемо знати, чи усвідомив фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував. діти ненавиділи полонених німців за те зло, що принесли вони на нашу землю. дорослі, жінки були більш милосердними, можливо, розуміючи, що багато вояків потрапили на фронт і не зі своєї волі. у кожному разі, двоє дівчаток — дочок фрідріха — ні в чому не винні. та деталь, що будинок простояв піввіку без ремонту, був теплий і затишний, говорить: для людини більш природними є мирна праця, будування, аніж війна й руйнування.

                                        твір-роздум у грудні 1845 р. шевченко гостював на переяславщині в поміщика-декабриста с. н. самойлова. тут він, застудившись, захворів. 24 грудня стан його різко погіршав — запалення легенів. самойлови, побоюючись ще гіршого, відправляють поета в переяслав до козачковського. тяжко було в дорозі, не легше й по прибутті, хоч лікар-приятель зробив усе можливе. прийшла невесела думка, що це, може, останні години його життя. так не хотілося вмирати, бо ж тільки почав по-справжньому жити. але до всього треба бути готовому. якщо, отже, смерть, то треба сказати людям останнє слово. нелюдськими зусиллями перемагаючи хворобу, якось підвівся й ослаблими руками запалив свічку. на папір лягли перші такі страшні для молодої людини слова: як умру, то поховайте отакі події наштовхнули шевченка до написання «заповіту». але поштовх ще не є причиною. якби тільки хвороба поета була причиною, то ми мали б суто особистий, так би мовити, приватний, а не громадянський заповіт. насправді ж вірш був викликаний суспільно-політичними умовами життя країни в 3040-х роках хіх століття, сповнений глибокого революційного змісту. поет викриває соціальне зло, про яке спочатку наслухався, а потім побачив на власні очі 1843-1845 рр. відвідавши знедолену свою вітчизну, проїхавши сотні сіл полтавщини і київщини, він чув відгомін спалахів селянських повстань україною. побувавши і в панських палацах, і в мужицьких хатинках, він побачив, що пани влаштували собі рай, а селянам — пекло. він побачив усе, вислухав усіх і зробив висновок: , кайдани порвіте. уперше поезія була надрукована під назвою «думка» у збірнику «новые стихотворения пушкина и шевченка» (лейпциг, 1859). в автографі вонане має заголовка. загальновідома назва «заповіт» з’явилася як редакційна у виданні «кобзаря» 1867 року.