Наталка-полтавка-уособлення кращих рис української жінки

наталка як уособлення найкращих рис української жінки у п’єсі                                            і. котляревського “наталка полтавка”

природа сказала жінці:

будь прекрасною, якщо можеш,

  мудрою, якщо хочеш,

але розсудливою ти повинна бути неодмінно.

(п'єр бомарше)

після видання п’єси «наталка полтавка» івана котляревського почався новий період в історії української літератури, адже цей твір став першим на шляху розвитку драматургії на території нашої батьківщини. автор показує нам соціально-побутове життя українців у минулому, яке цікаве і сучасному читачеві.

ця драма наповнена народними піснями, які пам’ятають й досі: «віють вітри, віють буйні…», «сонце низенько, вечір близенько…», «гомін, гомін, гомін, гомін по діброві…», «ой під вишнею, під черешнею».                                                      і. котляревський намагався зробити комедію надзвичайно легкою для перегляду. на мою думку, йому чудово вдалось зробити це.

я вважаю, що наталка є справжньою українською жінкою, бо «золото – не дівка! наградив бог терпилиху дочкою. окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна – яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе і матір свою на світі держить». й справді, після смерті батька на наталчині плечі лягла тяжка відповідальність: піклуватися про себе й про свою стару матір. мені здається, ця дівчина дуже відповідальна й хазяйновита, адже «всі матері приміром ставлять її своїм дочкам.» крім того,   вона «так обезглузділа, що любить запропастившогося петра! ».   наталка настільки закохана у парубка, що навіть не погоджується вийти заміж за шанованого на селі возного, який має можливість забезпечити грошима   терпилиху із дочкою до кінця життя.   в образі дівчини поєдналися найкращі риси людини: щирість, життєрадісність, наполегливість, доброта і повага. і те, що полтавка все ж таки одружилася з петром є своєрідною винагородою за її відданість.

мабуть, українська жінка стала справжнім символом україни, адже вона незрівнянна, неповторна, мудра і розсудлива. така, як наталка полтавка. 

добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці лесі українки «лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.  у ліс приходять люди, приносять свої клопоти. голос лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну мавку — «весна ніколи так ще не спі» дитина лісу і сільський хлопець закохуються. перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. на голос лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».  у другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». природа в'яне. почорнів жар маку. з останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання лукаша до мавки. тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.

на противагу лукашеві, ніжна мавка викликає у нас щире захоплення. «я жива! я буду вічно жити! я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу мавки. вогонь її кохання сильніший за смерть. він допоміг їй вирватись із мертвого царства того, що в скалі сидить. кохання мавка сприймає, як «огнисте дерево». у ніч першої зустрічі з лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». в останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. і, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.  лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: лісовик перетворив його на вовкулаку. цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.  проза життя знищує прекрасну мрію лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. проте мрію вбити не можна. про це голосно співає сопілка у фіналі.  справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.