Чем растительные клетки отличаются от клеток других эукариот?

Расти́тельные кле́тки — эукариотические клетки, однако несколькими своими свойствами они отличаются от клеток остальных эукариот. к их отличительным чертам относят: крупная центральная вакуоль, пространство, заполненное клеточным соком и ограниченное мембраной — тонопластом. вакуоль играет ключевую роль в поддержании клеточного тургора, контролирует перемещение молекул из цитозоля в выделения клетки, хранит полезные вещества и расщепляет отслужившие старые белки и органеллы. есть клеточная стенка, состоящая главным образом из целлюлозы, а также гемицеллюлозы, пектина и во многих случаях лигнина. она образуется протопластом поверх клеточной мембраны. она отлична от клеточной стенки грибов, состоящей из хитина, и бактерий, построенной из пептидогликана (муреина). специализированные пути связи между клетками — плазмодесмы, цитоплазматические мостики: цитоплазма и эндоплазматический ретикулум (эпр) соседних клеток сообщаются через поры в клеточных стенках. пластиды, из которых наиболее важны хлоропласты. хлоропласты содержат хлорофилл, зелёный пигмент, поглощающий солнечный цвет. в них осуществляется фотосинтез, в ходе которого клетка синтезирует органические вещества из неорганических. другими являются лейкопласты: амилопласты, запасающие крахмал, элайопласты, хранящие жиры и др., а также хромопласты, специализирующиеся на синтезе и хранении пигментов. как и митохондрии, чей геном у растений содержит 37 генов, пластиды имеют собственные геномы (пластомы), состоящие из около 100—120 уникальных генов. как предполагается, пластиды и митохондрии возникли как прокариотические эндосимбионты, поселившиеся в эукариотических клетках. деление клеток (митоз) наземных растений и некоторых водорослей, особенно харовых (charophyta) и порядка trentepohliales характеризуется наличием дополнительной стадии — препрофазы. помимо этого цитокинез у них осуществляется при фрагмопласта — «формы» для строящейся клеточной пластинки. мужские половые клетки мхов и папоротниковидных имеют жгутик, схожий со жгутиком сперматозоидов животных[, но у семенных растений — голосеменных и цветковых — они лишены жгутика и называются спермиями. из присущих животной клетке органелл у растительной отсутствуют только центриоли 

1. крупная центральная вакуоль 2. клеточной стенкой , состоящая главным образом из  целлюлозы3. наличие пластид, из которых наиболее выделяются хлоропласты4. дополнительная стадия при делении клеток - препрофаза5. отсутствие центриолей

1859 року Чарльз Дарвін вперше розвинув теорію, згідно з якою еволюція живих організмів – результат процесу, який називається природним відбором. Тоді він нічого не писав про людину – в часи вікторіанської Англії це було доволі ризиковано у зв’язку з позицією офіційної церкви. І лише 1871 року науковець опублікував роботу «Походження людини та статевий відбір», чим заслужив нищівну критику: йому не пробачили того, що він пояснив природне походження людини механізмом селекції.

Сьогодні потрібно розуміти: еволюція має механізм – природний відбір, але не має мети; немає завдання створити більш досконалий організм, створити організм з іншою будовою. Результатом еволюції є відбір адаптованих організмів, вони можуть бути як складнішими, так і простішими, можуть бути й зовсім «неочікуваними».

Еволюція людини почалася тоді, коли на Землі зародилося життя. За сучасними даними, вік Всесвіту – 13,5 млрд. років. 4,5 млрд. років існує Земля. І життя на ній з’явилося дуже швидко – через мільярд років. Упродовж майже 2 млрд. років життя мало вигляд одноклітинних бактерій. Дещо більше, ніж 1 млрд. років тому з’явилися евкаріотичні організми. 200 млн. років тому виникли перші ссавці – трохи пізніше від перших динозаврів. Вважають, що історія людини Homo sapiens як окремого виду триває близько 200 тисяч років.

У школі нам розповідали про еволюцію людини як про успіх, прогресивний рух від напівзігнутих істот, мавп аж до царя природи – Homo sapiens. Я би хотів заперечити постулат лінійного розвитку. Бо не було такого прямолінійного руху. Більшість сучасних вчених сходяться на думці, що природа не прагнула створити людину. Чому людина взагалі виникла? Це одне з запитань, на які відповіді немає.

Чи походить людина від мавпи? Геноми сучасних мавп – шимпанзе, бонобо, горили, орангутана – відомі повністю, як і геном людини. Його прочитали 2003 року. Різниця між геномом шимпанзе та людини – 1,2%. Незначна. Ми з ними мали спільних предків, які жили приблизно 5-6 млн. років тому. Як вони виглядали, ми не знаємо. Однак завдяки так званому відкаліброваному генетичному годинникові бачимо, що гілка спорідненості істот, яка веде до орангутанів, відділилася 12–16 млн. років тому; та, що веде до горили – 6–8 млн. років тому. Найближчі наші родичі – шимпанзе. Але людина не походить від них. Вони, як і ми, 6 млн. років розвивалися по-своєму.

Ми разом із людиноподібними мавпами належимо до гомінідів, разом з нашими безпосередніми предками, що відділились від предків сучасних мавп – до підродини гомінінів. Перші їх представники з’явилися 7 млн. років тому в міоцені. Приблизно 2 млн. років тому існувало декілька ліній чи груп споріднених видів. Вони жили водночас у різних екологічних нішах на території Африки.

Від людиноподібних мавп нас відрізняє прямоходіння та більший об’єму мозку. Прямоходіння з’явилося щонайменше 4,5 млн. років тому. Ардіпітеки жили в лісах і стали на ноги до того, ніж, як вважалось раніше, почали пристосувалися до савани. Але об’єм їхнього мозку мало відрізнявся від того, що є в людиноподібних мавп. Вважають, що з появою роду Homo, 2 млн. років тому, об’єм мозку збільшується. Тоді змінюється вид діяльності: починають використовувати знаряддя праці та «одомашнюють» вогонь.

Homo erectus (людину прямоходячу) вважали такою, що першою вийшла з Африки. Проте сучасні дані спростовують це уявлення: попередні форми також виходили за межі Африки, інколи дуже довго затримувалися в Азії. Великим відкриттям стали рештки в Грузії, біля міста Дманісі. Їх вік – близько 1,8 млн. років. Належали вони виду Homo georgicus або «примітивному еректусу». Виявляється, Африку покинули ще тоді.

Реконструкція виду Australopithecus sediba, здійснена лише 3 роки тому, засвідчує: цей австралопітек з ознаками Homo, жив у Південній Африці паралельно з Homo habilis (людиною вмілою) та з Homo ergaster (людиною працюючою).

Homo habilis (людина вміла) ходила по землі 2,3–1,5 млн. років тому, її вважають членом нашого роду. Цей вид користувався знаряддями праці, цим, припускали, відрізнявся від австралопітеків. Але зараз знаємо, що й австралопітеки використовували знаряддя праці. Й людиноподібні мавпи ними користуються. В іншій, примітивній формі, але вони горіхи колють каменем.

Вид Homo erectus за будовою тіла дуже нагадує сучасну людину. З’явився він майже 2 млн. років тому. Його предкова форма невідома. Але його нащадком вважають Homo heidelbergensis, що довго проіснував в Азії, зник близько 300 тисяч років тому. Є шанси, що цей вид – предок сучасної людини.

600 тисяч років тому Homo heidelbergensis жили в Африці і Європі. Тоді клімат, подібний до африканського, й африканська фауна поширилися на територію Євразії. Homo heidelbergensis вважають предком неандертальців. Це ймовірно. Африканські форми так званих архаїчних sapiens мають за предків людини сучасного типу. Цілком можливо. Але ми не знаємо точно. Бракує знахідок, аби повно все зіставити в часі та географії.